Червоноармійці йшли Лева­дівкою у квітні 1944 року, вибиваючи з околиць фашистів. Ще докочувалися гуркоти бою із сусідньої Андрієво-Іванівки, а жителі села від малого до старого радісно вітали стомлених пехотинців у заляпаних весняною грязюкою шинелях, пригощали чим мали і розташовували на постій у вцілілих хатах.

Серед сільської молоді міцною статурою виділявся вісімнадцятирічний юнак Григорій Павлій, який заздрісно дивився на солдатів. Подумки вже серед них, із гвинтівкою в руках, воював із ненависним ворогом, відплачуючи за всі роки окупаційного приниження. 

Та військовою долею левадів­ському парубку було призначено стати танкістом. Польовий військ­комат, який запрацював у Майорському (нині с. Покровка Любашівського району), мобілізованого Григорія у травні відрядив на бронетехнічні курси на Горьківський тракторний завод. Там науку володіння броньованою технікою курсант опановував на танкодромі, а матчастину – за конвеєром, де збиралися нові та ремонтувалися підбиті танки. 

В листопаді, поповнивши екі­паж однієї з машин 57-го окремого танкового полку Першого Білоруського фронту, Григорій Пав­лій отримав бойове хрещення, утримуючи плацдарм на лівому березі Вісли. Його «тридцятьчетвірка», оснащена новою 85-міліметровою гарматою, мов горіхи, трощила німецькі «тигри» і «фердинанди», знищувала живу силу супротивника.

У плині зимового наступу 57-й танковий полк визволив чимало населених пунктів. Шлях до перемоги був вщерть наповнений тяжкими рейдами і танковими дуелями у Вісло-Одерській, Варшавсько-Познанській та Схід­но-Померанській операціях, завершившись штурмом столиці нацистської Німеччини – Берліна. 

Сивочолий ветеран пригадав, що наступ на фашистське лігво розпочався 25 квітня 1945 року.

– Смертельною загрозою для нашої бронетехніки були фаустники, які чатували за рогом кожного будинку, – розповідає фронтовик. – Тому командування застосувало перевірений іще в Сталінградській битві досвід штурмових груп: стрілецький взвод або рота комплектувалися двома-трьома танками, самохідною гарматою, саперним підрозділом, зв’язківцями та артилерією. Бої точилися безперервно вдень і вночі. Мені часто доводилося танком проламувати стіни будинків, щоб оминути численні вуличні барикади. 30 квітня ціною величезних втрат звільнили шлях на Рейхстаг. Вогнем зі своїх гармат, що вівся прямою наводкою по будівлі, ми підтримували наших штурмовиків. І лише в ніч на 2 травня німецький гарнізон капітулював. Настала тиша. 

З відчуттям виконаного військового обов’язку танкіст Григорій Павлій з Одещини поставив свій підпис на стіні переможеного Рейхстагу за своїх батьків, чотирьох братів і сестер та на спомин про загиблих товаришів. Адже у плині Берлінської операції лише в останні дні війни радянські війська втратили 1940 танків і самохідок, під бронею яких загинуло чимало танкістів. 

Потім дорога простелилася до Білорусі, де Григорій Пет­ро­вич служив іще сім років. Демо­білізувавшись, трудився трак­тористом на Новопетрівській лісо­­­меліоративній станції, потім май­же півстоліття очолював тракторну бригаду місцевого колгоспу, працював комбайнером. До бойових нагород – ордена Вітчизняної війни другого ступеня, медалей «За визволення Варшави» і «За взяття Берліна» – додалося й чимало відзнак за трудову звитягу. 

З теплотою згадує заслужений ветеран свою, на жаль, покійну дружину Віру Олександрівну, з якою прожили у любові та злагоді, виростили двох чудових дітей: сина Віктора і доньку Галину. Пишаються подвигами дідуся-фронтовика троє онуків і троє правнуків.