Зізнатися, заява міністра культури В'ячеслава Кириленка про те, що держава буде всіляко сприяти будь-яким громадським ініціативам щодо демонтажу пам'ятників радянським діячам (зрозуміло, що основний акцент тут – гіпсові та бронзові статуї Ілліча) вкотре змусила мене засумніватися в тому, що нам коли-небудь удасться-таки побудувати демократичну й успішну державу. Здавалося б, усе просто: по-перше, знести всі пам'ятники Леніну й пофарбувати постаменти в кольори національного прапора; по-друге, перейменувати всі вулиці на честь Героїв Майдану і командирів УПА – і всі революційні цілі щодо перетворення країни та суспільства будуть досягнуті! Ми станемо єдиною нацією, переможемо корупцію, створимо сотні тисяч нових робочих місць і київське «Динамо» нарешті вийде у фінал Ліги чемпіонів. Але, на жаль, так не буває.
Чудовий режисер Андрій Кончаловський на своїй сторінці в соціальній мережі «Фейсбук» написав: «Історія не пишеться начисто, вона одна й неподільна. Треба поважати своє минуле, бути терпимим, а для цього вчитися розуміти причинність своєї історії, бо ніщо у світі не буває випадковим». Часовий відтинок радянської епохи склав сім десятиліть. Однак на цей швидкоплинний за мірками світової історії термін випало стільки епохальних подій, що їх би з лишком вистачило на кілька століть розміреного існування середньостатистичної європейської держави. Так, були трагічні помилки, ідеологічні перекоси, але, безумовно, у послужний список епохи вписано й чимало досягнень – і передусім Перемога над «коричневою чумою» ХХ століття – німецьким фашизмом. А плодами планової економіки ми користуємося й понині. Адже майже за чверть сторіччя з моменту розпаду СРСР в Ізмаїльському районі удосужилися побудувати тільки один об'єкт соціального значення (дитячий садок «Бджілка» с. Утконосівка).
Якщо ж резюмувати – до історії створення, розвитку й розвалу держави, заснованої Володимиром Леніним, були причетні наші прадіди, діди й батьки. А отже, схильність до цих помилок і успіхів є і в нашій крові, у нашій ментальності. І щоб не мати славу «Іванів, що не пам'ятають роду» і в сотий раз не йти по замкненому колу долі, нам усе-таки варто нарешті, за прикладом тих же успішних європейських держав, навчитися поважати своє минуле. І, на мій погляд, першим щаблем на довгих сходах нагору має стати принципове рішення – будувати пам'ятники новим героям, не руйнуючи при цьому монументи героїв учорашнього дня. Упевнений, що тільки при такому ставленні у нас з'явиться шанс стати успішною нацією, де знайдеться ніша як для Степана Бандери, так і для Сидора Ковпака.
