З пагорба на лівому березі Тилігулу відкривається прекрасний вигляд на палац землевласників Курисів, споруджений у стилі модерн з елементами романтизму у 1905 році. Небесного кольору будівля, гармонійно вписавшись у місцевий краєвид, немов витає в повітрі, віддзеркалюючись у тихоплинних водах степової річки. Начебто і не минуло 110 років, відколи талановиті зодчі, знявши будівельні риштування, відкрили світові ще одне архітектурне диво. Це другий після Петрівського маєток Курисів в нашій області.
Його поява зумовлена народженням у поміщиці Єлизавети-Наталії Владиславівни Курис п’ятої дитини – сина Сергія. Для розширення житлової площі пам’ятного 1903 року щасливий батько Олександр Іванович одразу ж розпочав будівництво нового великого палацу. Комфортні умови його мешканцям також забезпечували водяне опалення (старовинна система – мідний котел з трубами – пропрацювала до початку 2000-х років) та електроенергія. Прекрасне внутрішнє убранство з вишуканими ліпниною й вітражами було доповнено оригінальними меблями, визначними творами мистецтва і чудовою бібліотекою. Мистецьку колекцію і старожитності, зокрема найкращі зразки старовинної козацької зброї, почав збирати ще дід Олександра Куриса, поміщик Іван Гіжицький. Цей добрий господар після 27-річного володіння Ісаєвим 21 грудня 1893 р. «завещал имение в собственность внуку своему Александру Ивановичу Курису и в пожизненное владение матери последнего и своей дочери Любови Ивановне Курис...».
Володіння потомственого дворянина Куриса та мальовничі околиці Ісаєвого не оминали увагою знать і одеські художники. Тут на запрошення Курисів над галереєю портретів цієї багатодітної родини навіть працював французький митець Люсьєн Моно.
Славився місцевий поміщик також прогресивними методами господарювання. Про це залишили спогади його сучасники вчені-географи: «...всюду глубокие и ветвистые балки, овраги, промоины, косогоры, долины и речушки, ручьи и желтый песок. И вот оно, Исаево... со своей главной достопримечательностью: богатым имением помещика А. И. Куриса, охватившим около семи тысяч десятин. Шесть хуторов, из которых два сдавалось в аренду, а на трех велось испольное хозяйство десятинщиков. Всюду молодые лесопосадки. Фруктовые сады. И мельница о двух поставах».
Революційні події 1905 р. спричинили селянські заворушення. Збунтувалися й робітники-будівельники поміщицького палацу. Залишивши в селі управителя, ісаївське панство виїхало до Швейцарії. Після смерті глави роду спадкоємці здійснювали керівництво (після отримання права на власність) опосередковано через повноважних осіб уже з Москви.
Через це майже 120-річний стабільний та прогресивний розвиток поміщицького господарства фермерського типу на півдні України фактично припинився. Перша світова війна, лютнева та жовтнева революції 1917 рр., громадянське збройне протистояння 1918 – 1920 рр., розруха, злидні і голод кардинально змінили внутрішній світ і зовнішній вигляд села, надовго паралізували його розвиток.
Життя вносило свої корективи стосовно поміщицької власності. Навесні 1920 р. селяни на зборах вирішили створити середній навчальний заклад. Невдовзі на засіданні колегії Губнаросвіти (голова Ряппо) було вирішено відкрити у приміщенні садиби Курисів зразкову трудову школу. У листопаді 1924 р. перший поверх було віддано під семирічну трудову професійну школу, у 1930 р. в маєтку запрацював агрономічний технікум, згодом – зоотехнічний.
Тоді ж постановою президії Одеського окружного виховного навчального комітету у віруючих забрали церкву Казанської ікони Божої Матері і перетворили її на клуб.
Православний храм було споруджено 1800 року ще першим власником села, генерал-майором Іваном Ісаєвим – сподвижником полководця Олександра Суворова.
Нині священик вишукує кошти на реставрацію церкви. Можна лише подивуватися: одна з найстаріших сакральних споруд Одещини ще не охороняється законом. Це при тім, що сам палац рішенням виконкому Одеської обласної ради від 27 грудня 1991 року взято під охорону держави як пам’ятку містобудівництва і архітектури місцевого значення.
Переживши випробування Великою Вітчизняною війною, маєток залишився непошкодженим. Щоправда, окупанти вивезли меблі та книжки. Залишився лише старовинний стіл, який румуни, мабуть, не могли винести через його великі габарити…
Нині в палаці професійний аграрний ліцей, де сільська молодь опановує спеціальності водія, тракториста, кравчині, зварника, бухгалтера...
Трудовий колектив, нині очолюваний Олександром Ісаєнком, намагається власними силами утримувати будівлю у більш-менш нормальному стані. І на перший погляд, це вдається. Але якщо зазирнути за фасад, відкривається неприваблива картина. Місцями стіни покриває павутина тріщин, місцями зруйновано архітектурний декор. Один із напівзруйнованих балконів вже може завалитися, а покрівлю, закопчену вугільною сажею, «обживають» молоді паростки дерев. Убогий вигляд мають паркові скульптури радянського зразка. Бетонна «Колгоспниця» позбулася однієї руки, а у сучасному бюсті Кобзаря чомусь проглядаються риси невмирущого Ілліча. В аварійному стані старовинна гребля ісаївського ставка. В будь-яку мить може зруйнуватися під тиском води і затопити околиці…
Безумовно, Ісаєве має великий культурно-туристичний потенціал та історичний шанс посісти достойне місце на туристичній мапі Одещини.
