Тимофій Трохимович Бєлінський, виходець із незаможної родини селян Трохима Андрійовича і Акуліни Романівни з села Малий Бобрик Янишівської сільської ради, народився 2 травня 1914 року. Закінчивши шестирічку, пішов працювати в колгосп. Військову кар’єру він розпочав зі строкової служби в 7-му кавалерійському червонокозачому полку 2-ї кавалерійської дивізії Київського військового округу у місті Старокостянтинів Хмельницької області.
Демобілізувавшись, одружився з чарівною дівчиною з села Антонівка Ніною Василівною Рябощук. Її батьки не пережили голодомор 33-го року, і молодята оселилися в осиротілій хатинці над тихоплинною Кодимою. Не забарився й первісток – син Євген. Не встигнувши насолодитися батьківством, Трохим відбув на короткострокові командирські курси з підвищення кваліфікації у місто Славута, де йому було присвоєне військове звання молодшого лейтенанта. У 1939 році офіцер Бєлінський прийняв командування шабельним взводом 4-го кавалерійського корпусу, який відвойовував у поляків Західну Україну, а влітку 1940 року брав участь у Бессарабсько-буковинському поході. В перервах між боями Тимофій Трохимович побував удома у короткостроковій відпустці. У квітні 1941 року його кавалерійський підрозділ влився до 5-ї Бессарабської дивізії Одеського військового округу. Цього ж року у родині Бєлінських народився син Микола. Забігаючи наперед, скажу, що син вперше побачився з татусем аж у травні 1946 року, коли той повернувся з фронту.
Друга світова війна застала Тимофія Бєлінського в Молдавії, звідки прибув обороняти Одесу від німецько-румунських окупантів. На початку війни кавалерійські корпуси виявилися найстійкішими з’єднаннями Червоної Армії. На відміну від механізованих корпусів, вони змогли вижити в численних відступах і оточеннях, завдаючи відчутних втрат супротивнику. Шабельники Бєлінського мужньо відстоювали кожну п’ядь одеської землі. Восени кавалерія під шквальним натиском ворога була змушена відступити від Одеси на Кавказ, де Тимофій Бєлінський став лейтенантом та очолив мінометний взвод. Якраз тоді формувалася Перша гвардійська повітрянодесантна дивізія, і офіцер став десантником. Йшов 1943-й рік. Десантна дивізія в складі Північно-Західного фронту громила ворога на різних напрямках. В особовій справі Бєлінського відображено один з бойових епізодів. Таємно передислокувавшись на вигідні позиції, мінометний взвод Тимофія Бєлінського вибрав слушний момент і відкрив вогонь по скупченню фашистів. Ворог нещадно атакував десантників. Але вони без втрат зі свого боку відбили 11 його контратак. Навіть доводилось сходитися врукопашну. За цей подвиг командир був удостоєний ордена «Червона Зірка». Його підвищили у званні і призначили командиром роти. Вже у складі 2-го Українського фронту повітрянодесантний полк брав участь у визволенні багатьох міст і сіл України. Рання весна 1944-го року видалася жахливим бездоріжжям. Бойова техніка грузла у багні. Це не завадило солдатам, здійснивши 120-кілометровий марш-кидок, переправитися через Південний Буг в районі с. Концеба. З боями форсували річку Савранку і повели наступ на Балту, Бельци і Дубоссари. Краялося серце Тимофія Бєлінського, адже недалечко знаходилися і його рідні, вже визволені від окупантів села, де на нього чекали батьки, дружина і сини. Але потрапити додому не довелося. Лише надійшла звістка про загибель 20-річного брата Дементія під Сталінградом.
На початку травня 1944-го року, сходу форсувавши Дністер, бійці захопили плацдарм на румунському березі. Довгих чотири місяці тривало протистояння між супротивниками, яке завершилося Яссько-Кишинівською операцією та визволенням Румунії. Мундир Бєлінського прикрасив орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. Після взяття Бухареста Тимофій Бєлінський брав участь у визволенні Угорщини та Чехословаччини. В одному з боїв офіцер зазнав поранення. Після лікування у шпиталі – знову на передову.
Довгоочікуваний День Перемоги бійці відсвяткували лише 14 травня, разом з днем народження свого командира Тимофія Бєлінського, під Прагою. Але ще до 17 травня ліквідовували залишки недобитих фашистів. У червні 1945 року дивізію перекинули на Далекий Схід, де назріла війна з Японією.
Лише навесні 1946 року гвардії старший лейтенант Тимофій Бєлінський був відправлений у запас. Його парадний мундир прикрашали ордени Олександра Невського, Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня та численні медалі. У чемодані разом із подарунками синам та дружині геройський офіцер віз додому ще й 14 подяк Верховного головнокомандувача.
У мирний час бойовий офіцер трудився на різних відповідальних посадах у рідному колгоспі. У нього народився ще один синочок Анатолій. Відійшов за межу геройський офіцер в далекому 1965 році, і лише вдячні нащадки, серед яких онуки-офіцери – полковник Микола Миколайович і майор Олег Євгенійович Бєлінські, свято бережуть світлу пам’ять про свого мужнього дідуся Тимофія Тихоновича Бєлінського.
