Букетик тюльпанів здригався на колінах від руху трамвая, а мені згадалися шкільні роки. Центральна сільська вулиця… Гамір, сміх, оркестр і багато тюльпанів упереміш з бузком. Ветеранів було так багато, що ми, школярі, несли по три-чотири букети, аби жоден не залишився без переможних травневих квітів. З кожним роком ветеранів Другої світової війни стає все менше і менше, і тим важливіше не залишити їх без уваги. Сьогодні, йдучи на зустріч з Володимиром Володимировичем Уриваєвим, мене переповнювали ті почуття, родом з дитинства: відповідальність, гордість, вдячність.
Батьківський костюм спас від голоду
До війни Володимир Володимирович проживав зі старшою сестрою та батьком під Шацьком, що в Рязанській області. Мама померла, коли Володі було п’ять років. Батько виховував дітей один. Так і не зміг більше одружитися.
Коли почалася війна, Володимиру було п’ятнадцять, а сестрі Тані – сімнадцять років. Батька восени 42-го забрали на фронт в артилерію. Почався страшний голод.
«Продали все. В нас абсолютно нічого не було. У хаті залишився тільки один батьківський костюм. Ми довго терпіли. Сварився з сестрою. Говорив, щоб і не думала його продавати. Здавалося, що поки костюм є, то і батько ось-ось повернеться, і війна закінчиться. Але голод переміг, і ми виміняли його на їжу».
А взимку забрали на фронт і сестру. І теж в артилерію. Володя лишився сам.
«Я зовсім не пам’ятаю, як я вижив. В мене зовсім нічого не залишилося. Було дуже голодно і важко».
13 січня 1943 року Володимира Володимировича призивають до армії. Так як йому ще не виповнилося вісімнадцять, відразу на фронт не забирають, а направляють до військового училища, яке на той час знаходилося в Благовєщенську. 12 батальйонів таких от сімнадцятирічних хлопчаків дуже чекали, коли ж їх вже відправлять на фронт.
«Ми завжди були або голодні, або напівголодні. На дванадцять чоловік видавали один невеличкий буханець хліба. Так як розділити його абсолютно порівну не завжди вдавалося, ми тягнули жереб, щоб нікому не було прикро. Тому ми дуже хотіли на фронт. Не усвідомлювали, що на нас там чекає пекло».
Перший бій
Коли з юних піхотинців сформували маршові роти і відправили на передову, Володимиру ще не виповнилось вісімнадцять. Перший бій – Курсько-Орловська битва.
«Сказали зняти курсантські погони. Цілу ніч копали окопи. Зранку провели невелику артилерійську підготовку і після неї відразу в бій. Ми, хлопчаки, не очікували, що це буде стіна з вогню. А наказ був іти вперед. Ми не могли навіть голови підняти. Трохи відступивши, зробили повторну атаку. Не пам’ятаю, скільки це тривало, але зрозумів, що відстав. Щось гаряче обпекло ногу і вона перестала мене слухатися. Здогадався, що поранений, але крові не бачив. Не встиг опам’ятатись, аж чую: «Чого сидиш?» Кажу: «Поранений». «Показуй». Почав знімати черевик, а в голові: «А може я не поранений, а може мені привиділось». Було дуже страшно стати дезертиром. На той час мало хто проводив розслідування. І лише встиг зняти черевика, як кров хлинула. Таки був поранений».
До медсанчастини донесли санітари. Потім їх евакуювали. Нога не загоювалася, тому Володимира на невеличкій білоруській станції зняли з ешелону.
«Сказали з речами на вихід. А які мої речі (сміється): казанок і ложка. Поранені прибували і прибували… Ніколи не забуду хлопчину років дванадцяти. Він весь був у трубках і постійно кричав від болю. На перев’язку треба було пробиватися крізь натовп поранених. Санітари не встигали. Потім теплушкою добралися до штабного шпиталю. Там вже було легше. Видалили осколок, який не давав рані загоїтися. Годували добре».
Молодий організм справився з пораненням. І знову в бій, на передову. Ще півтора року воював рядовим піхотинцем, і завжди на передовій.
Перемога!
Володимир Володимирович перемогу зустрів в училищі. Наприкінці війни його знову відправили в Благовєщенськ. Втрат було дуже багато, тому таким чином і визначилася його подальша доля – бути військовим.
«Мені сильно пощастило. Моя сім’я вся залишилася жива. І батько, і сестра, і я були на фронті, на передовій. Це щастя. Це була рідкість. Батько з сестрою залишилися в Рязанській області, а мене разом з училищем перевели до Одеси. Таким чином я став випускником першого випуску Одеського піхотного училища в 1947 році»
Училище Володимир Володимирович закінчив на відмінно, тому в нього було право обирати, де служити. І він обрав Одесу. Потім ще була академія. Після служби в армії пропрацював двадцять років в Українському НДІ станків та приладів. Закінчив свою трудову діяльність в вісімдесят років.
«Найстрашніше – це війна. Страшніша за війну лише смерть…»
Очі Володимира Володимировича зволожніли від сліз. Деякий час сиділи мовчки. На якусь долю секунди мені здалося, що переді мною не 93-річний дідусь-ветеран, а сімнадцятирічний Володя…
«Марино, інтерв’ю вийшло довгим. Затримую я вас, та і в мене справи».
Здоров’я Вам, Володимире Володимировичу! І щоб ще не один рік були у Вас наснага та сили бігати по справах.
