Микола Михайлуца: «Сто років тому багато видатних людей хотіли для України блага, а зрештою втратили її»

Чому нам треба вивчати історію України? Як досвід минулого допоможе побудувати майбутнє? Яких помилок слід уникати нашим громадянам? Саме на ці теми, напередодні Дня української писемності та мови, «Одеські вісті» поспілкувалися із завідувачем кафедри українознавства, історико-правових і мовних дисциплін Одеського національного морського університету, професором, доктором історичних наук Миколою Михайлуцею.

- Миколо Івановичу, Ви працюєте у вищому навчальному закладі, що орієнтується на технічні дисципліни. Скажіть будь ласка, чи не складно тут викладати історію України та українознавство загалом?

- Викладати, звісно, складно. Я  тут працюю понад тридцять років. Постійно треба було доводити, що гуманітарні дисципліни та історія зокрема дуже важливі для студентів. Для майбутніх інженерів, фахівців морського господарства, економістів, морських юристів, судномеханіків, корабелів і так далі. Тому що в першу чергу вони не тільки фахівці, але й люди, громадяни України. Вони їдять хліб  цієї землі, тому повинні знати історію держави, в якій  живуть, історію народів, які були тут раніше. Вони жили тут віками, боролися за державність, за збереження своїх традицій та культури.

- У зв’язку з останніми подіями чи змінилося ставлення студентів до української історії?

- Ставлення може не змінилося, а от студенти стали слабенькі. Я не хочу сказати, що всі вони такі, є грамотні та начитані молоді люди. Однак їхній відсоток, на жаль, невисокий. На це впливає багато чинників поза стінами університету. Більшість молодих фахівців мають маленькі зарплати, тільки окремі з них можуть розраховувати на високий та стабільний заробіток після отримання диплому. Все це дуже негативно впливає на інтерес до навчання.

- Яким є ваше ставлення до Інституту національної пам’яті? Чи виконує він свої функції?

- Якщо виходити з того, що найбільш доступним архівом з усіх європейських країн є архів Служби безпеки України, то в цьому велика заслуга саме цієї установи. Сьогодні складніше потрапити до звичайного державного архіву, ніж до галузевого архіву СБУ. Фонди Української повстанської армії, національно-визвольного руху 1917-1921 років повністю відкриті. Ми можемо копіювати, читати, писати,  знайомити суспільство з історичними даними.

- Тобто, працювати з документами минулого стало значно простіше?

- Багато документів, які я особисто досліджував за радянських часів, під час написання кандидатської, зберігалися в закритих архівах. Тяжко було отримати інформацію, до того ж вона була ідеологізована, тому що формували її хто? Комуністи. В нас не було інших політичних партій, тому всі отримані дані треба ретельно просіювати від того ідеологічного сміття.  А вже при написанні докторської дисертації я побачив, що стали відкритими ті джерела, які  перебували під грифом «Таємно», «Цілком таємно» та «Безстроково таємно».

- І багато чого за роки Неза­лежності вдалося знайти українським дослідникам?

- Вдалося втілити багато проектів, яких немає в Росії та інших пострадянських країнах. Це все стало можливим завдяки роботі в архівах. Справи, припинені за політичними мотивами, залишились в архівах СБУ. Комісія з реабілітації працювала там в холодній актовій залі, я потім багато матеріалів звідти повиписував до монографії. Я, наприклад, писав про репресованих священнослужителів, і цих книг би не було, якби не було можливості працювати в архіві. Зараз, правда, є такі прикрі моменти, що заважають роботі. Обмежується доступ до документів, з нашим державним архівом складна ситуація, з якої я не бачу виходу.

- А в чому полягає проблема?

- Я зараз маю на увазі будівлю Бродської синагоги, де довгий час містився архів. Її передали єврейській громаді. І куди дівати ці  мільйони справ тепер? Немає нової споруди, до якої б перевезли ці архівні справи. А це наша історія, наша пам’ять. Якщо ми втратимо ці джерела, то втратимо наше майбутнє, бо не будемо знати, як згідно уроків історії вибудувати наше сьогодення. 

- Як ви ставитесь до людей, які висувають різні сумнівні твердження на кшталт того, що українці - нащадки шумерів?

- Гіпотеза є гіпотеза. Кожен може вибудовувати те, що вважає за потрібне, але хай робить так, щоб це було переконливо. Що стосується людей, які не є спеціалістами, то що тут поробиш? На жаль, Інтернет сьогодні доступний, через що різноманітні аферисти виголошують та вивішують свої публіцистичні надбання, якщо їх можна так назвати. Але те що ми етнос дуже і дуже давній, то це правда. 

- Від кого тоді, на думку істориків, походять українці?

- Я міг би сказати, посилаючись на дослідження XIX століття Вікентія Хвойки про те, що ми є нащадками трипільців, тобто на рівні єгипетської цивілізації. Трипільська культура існувала 4 тисячі років до нашої ери. Так, від неї не залишилось пірамід, сфінксів, якихось глобалістичних артефактів. Але залишилася культура гончарства, землеробства, солярна символіка, яка спостерігається і в українців. Хоча в нас розвивається й IT-галузь, ми досі є землеробами, наша технологія бере корені з шеститисячолітньої давнини.

- Чим, на вашу думку, відрізняються українці від інших народів?

- Українці відрізняються своїм анархізмом, небажанням мати єдиного правителя, узурпованої влади. Вони прагнуть певної лібералізації. Часто це можна спостерігати в тих же скіфських правителів, в нас ймовірно є теж гени цих іраномовних племен, якщо дивитися по зовнішності, що ми смагляві й темноволосі.

- Так може це татари «постаралися»?

- Може якоюсь мірою і вони, але татари були набагато пізнішим явищем в історії, ніж скіфи. Бо вони розселялися якраз в Подніпров’ї, Лівобережній Україні, Причорномор’ї, При­азов’ї. Але я гадаю все це було в комплексі, у нас багато чого намішано, неможливо знайти якийсь чистий етнос у світі. Навіть японці, які довгий час були ізольовані на  своїй острівній території, все одно мають сліди кровозмішування. Британці, які були віддалені від всієї іншої Європи, теж мають багато етнічних груп.

- Чим слов’яни, на вашу думку, відрізняються від інших етносів?

- Різні слов’янські племена, хоча мова, культура і традиції в них були спільними, не хотіли монархізації. Їх, мабуть, або печеніги змусили до централізації влади, або  скандинави, які принесли нам одноосібність. А так слов’яни управлялися довгий час старійшинами родів, родоплемінною верхівкою. Це ж саме було в українців. Навіть наші вірування, з великою кількістю богів, показують, як ми були розрізнені. А коли настали козацькі часи, то «там де два козаки – три гетьмани»,  і знову немає єдності.

- Як гадаєте, подібне прагнення до розрізненості заважає нам і сьогодні?

- Подібні прагнення подекуди грають на деструктивність, хоча це ми можемо сприймати як ознаку демократії, право кожної людини на вільні дії. Хоча подекуди вони можуть дуже контраверсійно діяти, не на користь державі. Чому ж сто років тому ми втратили свою державність, Українську народну республіку?  Тому що було різне бачення майбутнього. Михайло Грушевський, Володимир  Вин­ниченко, Симон Петлюра… Багато видатних людей хотіли для України блага, а зрештою втратили її. Почитайте спогади Володимира Винниченка «Заповіт борцям за визволення», де він критикує Петлюру. З іншого боку ми можемо прочитати те ж саме. Не домовилися, не дійшли згоди, як, до речі, й сьогодні.

- Що ж завадило нашим попередникам захистити свою державність?

- Різне бачення, недомовленість, неможливість свої власні амбіції поставити поза інтересами держави, народу, культури. Цим самим вони показували іншим країнам нездатність домовитися, значить давали можливість  розколоти нас, підступно відтягати наші землі. Я впевнений, що напередодні виборів українці будуть попадатися на ту ж вудочку, ставати на ті ж самі граблі, які вже в нашій історії були.  Хотілося б вірити, що люди прозріватимуть на своїх помилках.

- Але ж у нас зараз багато чого робиться перед виборами…

- Я, коли дивлюся новини на місцевому телебаченні,  спостерігаю там одні й ті самі обличчя.  Там в парку дерева посадили, там десь відремонтували дах і так далі. Але вони ж не говорять, за які кошти це все було зроблено.  Все це робиться за наші гроші, які були зібрані з платників податків, а не за їхні власні. Не треба нас купувати, це тільки приїдається. Ми повинні споглядати не обличчя, а результати виконаних робіт. Щоб ми бачили покращення, а не тільки чули про нього.

- А чи буде колись це покращення?

- Воно обов’язково буде. Людина не може не мріяти про краще. Але разом з тим, що ми романтики, треба бути прагматиками та реалістами.  Без віри жити не можливо, і хочеться сподіватися, що вона допоможе втілити в життя прагнення до кращого майбутнього.

Довідка «ОВ»: Микола Михайлуца народився 28 жовтня 1959 року у селі Михайлівка Саратського району на Одещині. У 1976 році закінчив Михайлівську середню школу. У 1977-1979 роках служив у лавах Збройних сил СРСР. У 1979 році вступив на підготовчі курси Одеського державного університету імені І. І. Мечникова. Впродовж 1980-1985 років навчався на історичному факультеті цього університету. У 1990 році захистив кандидатську дисертацію, присвячену патріотичному рухові на допомогу фронту в роки Великої Вітчизняної війни (на матеріалах Півдня України). З 1985 року працює на гуманітарних кафедрах Одеського національного морського університету. У 2004-2009 роках перебував у докторантурі відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України. Докторську дисертацію «Православна церква на Півдні України в період Другої світової війни у контексті політики радянського і румунського режимів» захистив 2009 році. Автор трьох монографій та співавтор шести книг, понад 200 науково-популярних статей, присвячених проблемам тоталітаризму, взаєминам держави і церкви, історії православ’я. Укладач навчального посібника з історії і державності України, історії Української культури, історії України та багатьох навчально-методичних праць.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті