Героям слава!

Мій дід переміг на виборах. Правда, це було давно, взимку 1941 року у Брянських лісах. Серед усіх запропонованих кандидатур партизани обрали своїм командиром простого хлопця з Вінниччини – Михайла Дуку.

«Передвиборчі перегони» діда тривали не більше півгодини. Партизанам треба було знищити залізничний міст, але там на них чекала засідка. У перші хвилини бою загинув командир загону – Дмитро Кравцов. Діду вистачило кількох секунд, щоби прийняти рішення – відвести бійців до лісу, винести тіло командира з поля бою. Люди зрозуміли: Дука не розгубиться, не кине, не пожене безглуздо під кулі, візьме відповідальність на себе. За те і обрали.

На You Tube я подивилась кілька передач російських ЗМІ про діда. Журналісти у захваті: «обличчя Перемоги», «герой Подольська», «ім'я Брянська», тільки от не можуть зрозуміти, що це в них за герой такий. Описують так: неймовірна фізична сила, своєрідний гумор, майстерне володіння усіма видами зброї, вражаюча відвага, вміння обходити непоміченим ворожі пости, зникати в нікуди і з'являтись зненацька, а головне – детальна розробка будь-­якої бойової операції, щоб зберегти бійців. Відповідальність за життя побратима, дбайливе ставлення до людей, які повіри­ли тобі – «росіянє»  цього не розу­міють.

Кожен старшокласник в Україні скаже: «Так ми ж твір писали! То риси українського козака-характерника!» Дід був українцем не тільки за походженням, а і за менталітетом. Пам'ятаєте, як Тарас Бульба йде не помститися ляхам, а визволяти Остапа? Ви скажете, що Остап – син, а Тарас – батько,  тому кошовий готовий заради нього на смерть. Дуку називали «Батєю» і партизани його бригади, і бійці 82-ої стрілецької  дивізії, яка отримала звання гвардійської за бої під Сталінградом.

Кілька років тому я прочитала спогади генерал-полковника Мережко про штурм Берліну. Звісно, як Жуков хотів бути у столиці Германії раніше Конєва. Руський унтер готовий був покласти дивізії, щоб увійти в історію Маршалом Перемоги. Він наказав передати усім командирам, що особисто зірве Зірки Героїв та генеральські погони, якщо негайно не візьмуть Зеєловські висоти. Дід відповів: «Мої хлопці вже на висотах, але поки артилерія не відпрацює верхи, вони далі не підуть. А Маршалу можете передати, щоб йшов до … матері. Не він мені Зірку чіпляв, не йому і зривати!»

Дорогі політики, депутати, кандидати, вчить історію, поважайте і цінуйте свій народ, може тоді люди за вами і у палаючу річку ввійдуть, і на  висоти підіймуться! Слава моїй Україні! Слава її героям! Герої не вмирають, поки живуть у пам'яті великого народу!  

P.S. Велика вдячність від мене та моєї мами, Тетяни Дуки, воєнкому Приморського району м. Одеси полковнику Олег Лобану та бізнесмену Олександру Крижановському! Завдяки цім людям ім'я Михайла Дуки кілька років тому з'явилось на відреставрованій дошці Героїв Одещини.

Євгенія Дука

Рубрика: 
Район: 
Выпуск: 

Схожі статті